ЗДО, Павлівка
Калинівський район, Вінницька область

Народна символіка

Символіка - своєрідна візитна картка країни. Історично склалося так, що кожна країна має свої Державні та народні символи.

Народи світу дуже відрізняються одягом, традиціями, звичаями, уподобаннями. У кожного з них є свої національні святині, улюблені речі, дерева, тварини.

Народні символи - це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку країну йде мова.

Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть. Це — батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму народу лелека тощо. Усі вони — наші добрі і давні символи, обереги. Маючи такі чудові, прекрасні символи, український народ зумів зберегти від забуття наші пісні, легенди, думи, нашу історію, волелюбний дух. Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи - це наші святині. 

Рідна хата — наша берегиня. Вона зігріта теплом материнської любові, осяяна мудрістю батька.

Біла хата... Білий колір в Україні — це символ чистоти, здоров'я, душевної краси. Тому за традицією стіни білили. Гарненька хатиночка у вишневому садочку, мов дівчина у вінку. У цій хаті народжувались, жили і помирали, щоб поступитися місцем нинішнім поколінням. У ній — корінь нашого народу. Вона — символ добра і надії.

Українська хата — це колиска нашого народу. З неї пішли у світ Григорій Сковорода, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Довженко. Цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Тому й уявляється хата величезною, де долівка — земля, стіни — гори і ліси, а стеля — небо з зірками.

Іграшки — це галузь українського народного мистецтва, що об’єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, паперу та ін. Від давніх українських іграшок XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. До нас дійшли переважно керамічні й дерев’яні зразки, датовані XIX ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо.

Народні керамічні, дерев’яні та плетені іграшки були переважно побічним промислом у системі основного виробництва — гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів. У селах Подніпров’я, де виготовляли з дерева на продаж різноманітні побутові речі, оздоблені різьбленням, водночас створювали їхні маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що масштабом.

Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами -. вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів ткачів, теслярів, що «працюють» унаслідок руху планок.

Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів (Опішня, Бубнівка, Адамівка, Вишнівець, Стара Сіль та ін.) іграшки вивозили на ярмарок. У кожному осередку формувалися традиції як у ліпленні форми, так і в розписі. Наприклад, для жіночих фігурок с. Опішня Полтавської області характерні низькі дебелі постаті з півнем під пахвою. Гончар Остап Ночівник ліпив також витончені фігурки дівчат з кошиками; вершників він зображав на трійці, застосовуючи відомий прийом: одному коневі прилаштовував три голови.

На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більш ніж у десяти осередках. Ляльки мали під пахвою пташку або тримали у руках немовля. Виріб «жінка з птахом» був поширений у багатьох видах народного мистецтва слов’ян та інших народів і мав надзвичайно глибокі міфологічні корені. Окрім того, лялька з найдавніших часів вважалась одним з елементів шлюбної магії; вона супроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла, за повір’ям, народженню дітей.

Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників.

Близькими до керамічних іграшок були пластичні вироби з сиру у вигляді коників, оленів, кіз, пташок та ін.

У багатьох осередках плетіння з лози, рогози і соломи виготовляли кошики для дорослих і дітей. Найбільш поширеною іграшкою для сільських дітей були чудернацькі солом’яні ляльки з перев’язаною головою і талією та довгими руками. Колись такі іграшки використовувалися у магічних дійствах.

Іграшка при всій своїй різноманітності й багатофункціональності залишається важливим засобом виховання дітей. Саме через спрощені іграшки-знаки дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами, врешті вона приєднується до одного з джерел народного мистецтва.

Посуд

Гончар Омелько

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив колись гончар, а звали його Омелько. Був він дуже набожний, тільки випадала йому вільна хвилинка, щиро молився, щонеділі ходив до сільського храму, не пропускав жодного свята, постився, коли належало, і роздавав милостиню бідним. Був той гончар дуже чесний ремісник, і посуд виходив у нього пречудовий. Лише одне засмучувало його. Хоч як він мудрував, а не міг зробити так, щоб його глечики, горнята й миски не билися. Просив він бога, щоб допоміг йому у цьому.

Одного разу з’явився перед ним Господь у сні та й питає:

— Чи ти справді хочеш, аби твій глиняний посуд ніколи не бився?

— Так, Боже, хочу, — відповів гончар, — це моє найпалкіше бажання. Якби воно здійснилося, я був би найщасливішим у світі!

— Подумай гарненько, — мовив на це Всевишній, — якщо ти певен, що ніколи не пошкодуєш про це бажання, то я його виконаю.

— Я ніколи-ніколи про це не пошкодую, — твердо відказав гончар.

— Хай так і буде, — мовив Господь і зник.

Прокинувшись уранці, Омелько насамперед вирішив пересвідчитись, чи правдивий його сон. Сів він швиденько за гончарний круг і зробив горнятко. А потім, ще й глина не просохла, пожбурив ним з усієї сили об жорна. Як же він зрадів, побачивши, що горнятко ціле-цілісіньке!

Невдовзі слава про його глиняний посуд, який не б’ється, пішла по всьому селу, а далі й по сусідніх.

З усіх усюд почали до нього сходитися люди, щоб накупити тих небитких глечиків, горняток, кухликів, мисок. Тепер глиняний посуд купували лише в нього.

Та з часом покупців у Гончара Омелька ставало менше й менше. Посуд не бився, і не треба було купувати новий. І от настав день, коли гончар пожалкував про своє бажання , яке вдовольнив бог.

А тим часом богові самому стало цікаво, як ідуть справи в Омелька і Він знову з’явився до Гончара уві сні:

— Як живеш, чоловіче, — спитав Господь, — чи щасливий ти тепер, коли вмієш робити глиняний посуд, що не б’ється?

— Візьми, будь ласка, свою милість назад, Боже, і зроби так, як було перше, — почав благати гончар зі сльозами на очах. — Я думав, що здобуду славу, як робитиму посуд, що не б’ється, а тепер мені доводиться вмирати з голоду, бо більше ніхто нічого в мене не купує — посуд є у всіх.

— А я ж тебе перепитував, — усміхнувся бог, — бо краще знаю, як влаштований світ. Тож ніколи нічого не проси, все що тобі потрібно у тебе вже є, адже я Сам знаю, що кому треба, і як буде краще . На тому й світ стоїть з давніх-давен. Та добре вже, раз ти зрозумів свою помилку, поверну все на свої місця.

Так і сталося. Відтоді Омелько розказує про це всім, хто його слухає, а глиняний посуд знову б’ється.

Традиційні страви

Українці — спрадавна хліборобський народ, відтак і традиційна українська культура ґрунтується на цінностях хліборобської праці та шануванні хліба. Любов до хліба відобразилася й у традиційному меню українців, яке у всіх районах України в основному складалося з хлібних страв і борошняних виробів. Це і традиційні вареники, галушки, гречаники, сочники, шулики, потапці, присканці, млинчики, і обрядові - коровай, корочун, лежень, мандрики, паска, гуски, шишки. Доповненням до борошняних страв для наших предків були риба, ягоди, молоко та молокопродукти, олії, рідше - м’ясо. У щоденному побуті м'ясо використовували переважно у вигляді сала та смальцю, а ковбаси й інші м'ясні продукти можна було побачити на столі лише святкового дня — ними ласували зрідка...

Так як традиційні страви – це страви в основному повсякденні, то готуватися вони мали легко та швидко, не потребуючи багато часу. Відтак, українська народна кухня взяла свій початок від простих у приготуванні сільських страв, основою яких є злакові та овочі, такі як картопля, капуста, буряк та гриби. Тому й традиційна кухня українців багата великим розмаїттям овочевих страв. Це — і борщ, і капусняк, і голубці, і квашена капуста, і солоні огірки, і гарбузова каша. Любили українці також різноманітні страви з яєць, особливо - яєчню із салом і ковбасою.

Оскільки в Україні домашнім вогнищем здавана була вариста піч, то наші предки готували переважно варену, тушковану й печену їжу. Навіть чумаки, які возили сіль з Криму й Приазов'я, та запорозькі козаки у походах робили у землі тимчасову пічечку — кабицю і готували в ній традиційні страви — куліш і кашу, лемішку й галушки. Навіть з упольованої дичини переважно варили юшку, а не смажили її на рожні.

Сніп - символ багатства, забезпеченого життя і родинного благополуччя. Скошене або зжате збіжжя в'язали у снопи і складали у півкопи (по 30 снопів у кожній), а потім звозили на тік для обмолоту. Кількість снопів чи півкоп визначала врожайність поля, а, отже, і достаток сім'ї на наступний рік. Особливе ритуальне значення мав сніп - «квітка» - останній сніп жнив, який в'язали визначеним способом: останні колоски з викошеного чи зжатого поля збирали в пучки, прикрашали волошками (васильками), маками та іншими польовими квітами і вручали господареві, який у знак вдячності частував женців і косарів. І цей сніп зберігали в домі на найпочеснішому місці - на покуті - аж до нового врожаю.

В ритуальних дійствах снопу - «квітці», або ще як його називали снопу - «раю», передував обжинковий сніп - Дідух, котрого виготовляли з житніх пучків, обв'язаних кольоровими стрічками або стеблами. Вважалося, що в Дідухові живе не тільки дух поля, а й душі покійних предків, котрі вирощували - їли святий хліб цієї ниви. Дідуха ставили на покуті в урочисті дні (хрестини, весілля, Різдво), а після Щедрого вечора спалювали (з Дідуховим-сноповим димом до неба йшов щедрий дух Дідуха-поля, щоб вернутися в жнива щедрим урожаєм) і його місце займав сніп -«рай».

Хліб — символ життя. З давніх-давен він у великій пошані в народу. Недаремно у молитві «Отче наш...» люди просили не позбавляти їх хліба, бо він не просто основа життя, хліб — то саме життя. Хліб називають святим. Він завжди лежав на столі. Пекли хліб на тиждень, розраховуючи, щоб його вистачило до нової випічки. Пекли хліб у добре розпаленій печі на поду (черені), підкладаючи під нього сушене капустяне листя.

На Україні завжди надавали перевагу житньому хлібу, а пшеничний — випікали на великі свята: Різдво, Пасху, весілля.

Хліб здавна є символом добробуту та гостинності. Протягом віків у народі вироблялося ставлення до нього як до священного предмета. Крихти й уламки хліба ніколи не викидали, а віддавали птиці чи худобі. За гріх вважалося не доїсти шматок хліба, а якщо такий шматок падав на землю, годилося підняти його, почистити від пилу, поцілувати й доїсти.

У традиційному інтер'єрі селянської хати хліб-сіль, покриті рушником, були необхідним атрибутом. Запрошуючи до столу, господар казав: «Просимо до нашого хліба-солі», а після застілля гості дякували за хліб-сіль. Розділити з кимось хліб-сіль — означало подружитися, побрататися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей — цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу.

Важливу роль відіграє хліб в обрядах і звичаях українського народу. З хлібом ідуть на родини, гостини, новосілля, сватання. На знак згоди дівчина подає хліб на вишитому рушнику, хлібом мати благословляє до вінця.

Коровай – ритуальний священний хліб, котрий завжди має художньо виконану і естетично оздоблену круглу, тобто сонячну форму.

Він - символ багатства через плодючість природи, що приходить після Небесного весілля, на якому Місяць - це молодий, а Сонце - наречена. Тому на короваї обов'язково має бути знак Сонця - Хрест.

Весільний коровай у людей - головний ритуальний символ: його дарування є причащанням всіх гостей, розпочинаючи з батька-матері і завершуючи музиками, - і цим кожен, присутній на весіллі, долучається до великої тайни життя і запоруки людського благополуччя - хліба, котрий освячений Господом на щастя, добро, радість і довгії літа молодих. Цей коровай-символ поєднання двох сімей, розширення і збагачення роду. Вважалось, що особливу обрядову силу має той весільний коровай, для якого воду брали з семи криниць; муку з пшениці, котра росла на семи полях і її принесли у семи міхах; покладено в заміс сім кіп яєць, знесених сімома білими курками; масло брали з семи посудин, а збито його з молока від семи молодих корів...

Висновок з цього виключно символічний: такий коровай спекти нелегко, а вберегти долю, котру він щедро дарує, ще важче.

Український рушник пройшов крізь віки і нині символізує чисті почуття, безмежну любов до своїх дітей. Рушник передавали як оберіг із покоління в покоління. А який він гарний! Без рушника, як і без пісні, не обходиться жодне сімейне свято. Рушники подавали і брали на сватанні, ними пов'язували наречених на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб.

Важко уявити українську хату в Україні без рушників. «Дім без рушників, як сім'я без дітей», — говорить українське прислів'я. Їх вишивають для прикрашання оселі, для домашнього затишку.

Узори на рушниках — то давно забуті символи: ромб із крапкою посередині — засіяна нива; вазон чи квітка — світове дерево від неба до землі; людська фігурка, немов із дитячого малюнка, — знак Берегині, богині хатнього вогнища. Рушники висять над вікнами, над дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім.

«Хай стелиться вам доля рушниками!» — казали, бажаючи людині щастя.

Яке це диво — українська народна пісня! Українська пісня — то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість, смуток, чаруючи людську душу, даючи силу і натхнення.

Любов до рідного краю, мови починається з маминої колискової. У ній — материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості.

Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють прекрасною здатністю полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі. Наша рідна Україна така співуча, що не лише кожне село, а й кожна вулиця мала свої пісні. Скільки зірок на небі, скільки квітів на землі, стільки й пісень в Україні.

«Без верби і калини нема України»

Ще тільки зійшов сніг, тільки пригріло сонечко, а верба вже поспішає привітати світ із весною, даруючи йому пухнасті жовті котики. Це дерево зацвітає першим. Віддавна шанується в Україні.

Стоять верби над річкою чи ставком і, опустивши свої віти у воду, навівають сум.

Верба дарує нам багато корисного, лікує. Вона — ніби позначка води на землі. Тому й криницю копають завжди під вербою. На сухому місці це дерево не росте ніколи. «Де срібліє криниця, там здорова вербиця», — говорить народне прислів'я.

Українці вважають вербу святим деревом і шанують його. На останню неділю перед Великоднем припадає Вербна неділя. Цього дня в церкві повсюди святять нарізані вербові гілочки. Люди вірили в чудодійну силу живої верби. Вона мала достаток і здоров'я. Верба дуже живуча. Ввіткнеш гілочку чи кілок у вологу землю — виросте дерево. Верба — символ неперервності життя. Красива, ніжна, невибаглива, корисна.

Плакуча верба

Легенда Поділля

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:

- Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в матері серце, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити.

А коли попросив благословення найменший, не витримала:

- Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!

- А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала. Поверталися їхні друзі, схиляли перед матір'ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мати над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з’явилася плакуча верба.

Калина — символ нев'янучої краси нашої України.

Калина — найчарівніша рослина, кущ, про неї складено найбільше художніх творів, пісень, легенд, прислів'їв, загадок. Із давніх-давен вона була найулюбленішою рослиною, що росла біля кожної хати українця. Калина давно стала символом України.

Кожен із нас усе життя пам'ятає пісні, які співала нам мама, — колискові. Вони передають материнську любов і ніжність. У своїх піснях матері виспівують своїй дитині щасливу долю, міцне здоров'я.

Легенда про калину

Жила в одному селі дуже гарна дівчина. Помітив її якось воєвода, вирішив продати, щоб мати великі гроші. Але дівчина була дуже швидкою, і була б утекла, якби не зачепилася своїм намистом за кущ калини. Розсипалося намисто. Дівчину було спіймано, так і загинула вона в неволі. А на тому місці, де розсипалося червоне намисто, виросли кущі з криваво-червоними плодами. Це була калина.

Колись давно нашу землю загарбали татари. Вони нападали на села й міста, спалювали їх, старих людей і дітей убивали, а молодих забирали в полон. Ось одного разу схопили вони зненацька кількох дівчат і наказали провести до великого міста. Дівчата завели лютих ворогів у непрохідні ліси. Коли зрозуміли вороги це, то було вже пізно, адже потрапили всі в густі хащі. Оскаженілі від люті, порубали вони дівчат шаблями. Там, де пролилася кров дівоча, виросли кущі з яскраво-червоними ягодами, ніби краплинами крові.

Калина є пам'яттю за всіма полеглими.

На весіллях калиною оздоблювали коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали в калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили цей кущ й на могилах коханих.

«Цвіти, цвіти та барвіночку...»

Не знайдеться в Україні такого села чи міста, де б не було цієї рослини. Не боїться вона ні затінку, ні морозу. За таку вдачу барвінок став символом мужності, життя, символом справжнього козака.

Хрещатий барвінок... Не обходилось без нього жодного весілля. Його вічнозеленими листочками заквітчували шлюбне вбрання нареченої, устеляли доріжку перед молодими, а разом із кетягами червоної калини прикрашали коровай. На весіллі барвінок — символ вірності, краси і цнотливості.

Легенда про барвінок

Жили колись давно чоловік із дружиною у любові і злагоді. А найбільшою потіхою для них був їхній синочок на ім'я Бар. У скорому часі виріс він гарним парубком. Багато дівчат мали собі на думці вийти за нього. Сохло серце за Баром в однієї дівчини, котра мала за маму відьму. Посватався Бар до іншої, котра називалась Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання. І ось прийшов день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тієї хвилі, щоб піти до святої церкви до шлюбу. Аж тут казна-звідки ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом...

А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

Волошки (васильки) - символ ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності. Назва квітки, каже легенда, походить від імені хлопчика Василька, якого русалки на Зелені свята заманили в поле і залоскотали - і він перетворився у квітку, названу його іменем.

Вважається, що волошки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей - витівок лукавого. Тому їх навіть вирощують при садибах, освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з волошок, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають волошки для молодих: пучком волошок кроплять наречених на весіллі; настоєм з волошок окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються - і їх краса стає недоступною злим чарам.

Мак - символ безконечності й незчисленності зоряного світу, Всесвіту, і, водночас, сну і забуття. Макова голівка - символ заспокоєння. Мак освячують двічі на рік - на Маковея і на Спаса. Він настільки значимий, що традиційно входить до складу куті.

Мак має силу і вплив, якщо не розпилюється. Окрема макова квітка не приваблює, а від всіяного маковим цвітом лану не можна відірвати очей. Одна макова зернина нічого не варта, а жменя маку - і куті смаку додає, і пирога з неї можна зробити.
Тож мак стверджує, що і дрібненьке та маленьке, якщо воно в єдності та в спільноті, має велику силу.

Окрім цього, мак символізує красу, молодість та їх скороминущість: натяк на це дають макові пелюстки, які швидко і навіть легко обсипаються. Вінок із червоних маків - то вираз дівочої цноти і чистоти, які такі ж легко ранимі та вразливі, як і маків цвіт.

Має мак і магічну силу, спрямовану проти усякого зла - і проти відьми, і проти наврочення, і на виклик дощу, і на врожай...

Мальва - символ любові до рідної землі, до свого народу, до батьківської хати. Уособлює духовне коріння людини, її вірність духовній спадщині предків.

Соняшник - символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту. Він - чи не найсильніший серед квітів...Соняшник знайшов своє місце під сонцем. І не міг не знайти, бо постійно орієнтується на небесне світило - повертає за ним свою схожу на сонце голову. Тож сонце його не засліплює, а це означає, що він не боїться осліпнути від успіхів чи досягнень...

Своєю невибагливістю до цвітіння та росту соняшник відображає якщо не безпроблемність, то малопроблемність. Бо він не «мучиться» проблемами, що робити, куди йти - він іде за сонцем. Коли сонце ховається за горизонтом на нічний спочинок, соняшник сумно опускає голову і згортає пелюстки своєї сонцесяйної корони.

Крім цього соняшник символізує Батьківщину: як соняшник повертає за сонцем свою голову, так і людина думкою, словом і ділом звернена до своєї Вітчизни. Як сонце для соняшника - єдиний і незамінний орієнтир, так і для людини Батьківщина - єдина і найвища цінність.

Вишиванка - національна святиня, бо символізує собою і несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв'язок багатьох поколінь, зв'язок, що не переривається віками. Вишиванку передають з роду в рід, зберігають як безцінну реліквію.

Вона - символ здоров'я і краси, щасливої долі і родинної пам'яті, любові і вірності. Візерунок на вишиванці залежить від того, кому вона призначається: батькові чи братові, нареченому чи другові, парубку чи одруженому - кожному вручалась вишита сорочка з візерунком відповідної символіки.

Характерно і показово: символіка новітніх українських вишиванок у своїх образах збігається з орнаментами давніх трипільських часів. В цьому - спадкоємність наших культурних виявів.

Вишиванка - це й оберіг людини від лихого ока та злих духів.

Український вінок

Віночки з роду-віку були найкращою прикрасою дівчини, неодмінною ознакою національного українського одягу. Український віночок — не просто прикраса, а оберіг, адже в ньому є така чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже. До віночка впліталось багато різних квітів, кожна квітка щось символізувала. Деревій — символ нескореності, барвінок — символ материнської любові, ружа, мальва і півонія — символи віри, надії і любові. Ромашка у вінку наймолодша за своїм віком, приносила не лише здоров'я, а й доброту і ніжність. Любисток додавали, щоб хлопці любили. І обов'язково вплітали калину — символ дівочої вроди та нашої України. А всього в українському віночку — дванадцять квіточок. І кожна — лікар, оберіг від злих сил.

Писанка — символ України

У спадщину від пращурів дісталась нам дивовижна писанка. Це диво — витвір рук людських — народжується не з дерева, не з металу, а зі звичайного яйця і є мініатюрним живописом. Напередодні Великодня в Україні був звичай розписувати яйця і дарувати з добрими побажаннями друзям, родичам, знайомим. Яйце стало символом вічності життя. Отже, писанка — це мініатюрний символ життя. Розписуючи писанки, дівчата потай ворожили над білою шкаралупою яйця, купали кожне яйце в трав'яних фарбах, покривали символами сонця, воскресіння, любові, радості і щастя.

Легенди про писанку

«На Київщині оповідають, що коли Ісус Христос ходив зі св. Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там жиди були; побачили вони Христа та й почали камінням і грудками жбурляти в нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі, зробиться з нього писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень».

«Коли Спаситель ніс свій хрест на гору Голгофу, стрів чоловіка, що саме ніс до Єрусалима яйця в кошику на продаж. Чоловік видів, як тяжко нести Ісусовий хрест, поставив свій кошик у рові при дорозі, а сам кинувся помагати Спасителеві. Ішли вони і несли хрест аж на гору. Коли ж Ісуса вже і розп'яли, пригадав той чоловік за свій кошик і вернувся знов на те місце, де його залишив. Приходить — дивиться, а в кошику всі яйця пописані та покрашені. Не поніс же він їх більше на продаж, лише вернув додому та сховав на пам'ятку, бо мав те чудо за вдяку від Христа, за те, що йому поміг нести хрест. Та від того пішло те крашення та писання яєць на Великдень».

Лелека... Тепер не скрізь побачиш цього дивовижного птаха. В Україні його звуть по-різному: чорногуз, лелека, бусол, бузько, веселики. Птах селився поблизу до людських осель — на хатах, клунях, хлівах.

Повір'я було: в кого поселився лелека — тому щастя буде довіку. І горе тому, хто зруйнує гніздо птаха. Існує багато легенд про походження цього птаха. За однією з них Бог дав людині мішок і наказав віднести далеко в ліс, але не розв'язувати і не заглядати в нього. Та на півдорозі чоловік не витримав і поцікавився, що несе. Як тільки він розв'язав мішок, із нього повистрибували жаби, повилазили вужі та змії і розповзлися по всьому світу. Розгніваний Бог перетворив чоловіка на лелеку і звелів ходити по болотах і збирати усяке гаддя. Дуже любимо ми лелек за те, що вони повертаються до своїх гнізд і приносять на крилах весну... Лелека — символ любові до рідної землі.

Наша земля, рідна оселя, солов'їна мова, невмируща пісня, червона калина, плакуча верба — є нашою рідною Батьківщиною, Тож любімо її, шануймо її, бережімо і будьмо гідними синами й доньками.

Логін: *

Пароль: *